Змагання, змагання, змагання: старт, фініш, обговорення дистанцій, постійний поспіх і нервування. А як хочеться просто вийти на природу, "злитися" нею, забувши про всі буденні справи. Ура! Канікули і довгоочікувана подія – семиденний пішохідний похід, де ти, рюкзак, товариші і ніщо не заважає повноцінно відпочити. Саме так вирішили відпочити наші вихованці, які протягом навчального року вдало виступали на змаганнях різних рівнів та рангів. Зібрав всіх, організував та очолив всю цю справу незмінний наставник і однодумець своїх підопічних – керівник гуртка Дегтярьов Євген Володимирович. Допомогти йому в цій нелегкій роботі, а одночасно й стати заступником керівника походу, погодилася затятий турист і просто чудова жінка, наша колега з Черкас Олійник Людмила Іванівна. Готувались до походу ретельно: поміж здачі екзаменів та написання ЗНО завжди знаходився час, аби підкорегувати маршрут, зробити меню та кошторис, відремонтувати та підігнати спорядження.

І ось цей день настав… 7 липня, 6 година ранку – ми на залізничному вокзалі міста Умань, потім півтори години дизель-потягом Умань-Черкаси – і, нарешті, станція Поташ – точка відліку наших пригод, початок нашого маршруту. Рюкзаки з жовто-блакитними стрічками на плечі, перші кроки (впевнені й легкі), блиск в очах та тремтіння у душі, адже все іще попереду. Йшлося весело та необтяжливо: дев’ятеро відчайдух все далі і далі брели від рідної домівки, благ цивілізації та щоденної рутини назустріч прекрасному. Вечір, перша ночівля на околиці села Іваньки – нетипового села для сучасної України, адже там розміщено 3 потужних заводи та чарівний парк відпочинку "Олександрія" чимось схожий на рідну "Софіївку" в мініатюрі. Теплий вечір, смачна каша, домашні вареники, якими нас пригостила колишня колега Наталя Веремієнко (Ганджа) і … перша неприємність – через хворобу змушена зійти з маршруту Кузнєцова Настя – чарівна і водночас мужня дівчина, бо, здолавши 120 км у велосипедному поході, вирішила ще і пішки пройти чимало.

Наступного дня смуток від розставання з "бойовою" подругою поступово відтіснявся новими принадами походу – тепла зустріч нашої групи в селі Чорна Кам’янка та щирі намагання голови сільради Бузівського Віталія Петровича будь-чим допомогти. Далі ще 10 кілометрів… і ось, нарешті, він – величний і неповторний, "природне чудо" не лише Черкащини, а й усієї України – Буцький каньйон. Цей нерукотворний витвір, мабуть, найочікуваніший та найцікавіший краєзнавчий об’єкт на маршруті. Саме тому тут і було заплановано днювання. 10 метрів справжньої переправи вбрід, з усіма засобами необхідної страховки, через бурхливу річку Гірський Тікич і в затишному, майже недоступному для сторонніх місці, група таборується. Екскурсії, купання, масаж в природних ваннах "джакузі", варені раки від Смирнова Ярослава на сніданок, обід і вечерю, і до кінця третього дня подорожі всі уже забулися де вони – в поході чи на курорті?

А наступного дня знову: підйом о 7 ранку, сніданок, швидкі збори, рюкзаки на плечі і вперед. Дороги поступово зникають, йшли у траві "по вуха", трохи блукали між полів та лісосмуг. Особливо нелегко видалося наймолодшим учасникам походу – дівчаткам Марущак Анастасії та Бондаренко Катрусі. Рясний дощ приніс блаженну прохолоду-свіжість та на "радість" усім покрив тонким шаром багнюки і черевики, і штани, і рюкзаки. Проте увечері всі були при ділі – хто прав штани, хто чистив взуття, хто відтирав рюкзак – ніхто не вештався без діла. Ми зупинилися на ночівлю на околиці села Харківка і не дарма. Спочатку все було банально і практично: намети на березі ставка, кострище, каша і вилазка по воду до сільської хати. А там живуть кияни Володимир та Марія – на перший погляд звичайні молоді люди. Дали води і… не відпустили, а розпитали, спорядили вудочкою, дровами, подарували шарфи "Слава Україні" і, навіть, нові кросівки взамін ущент роздертим "лаптям" Білінського Мишка. А як стемніло, то прийшли у гості з коробкою печива і справжнім феєрверком. І знову – де ми: у поході чи на якомусь святі? Ось так: бувають просто особистості, а нам зустрілись ЛЮДИ з великим серцем і безмежною душею. Лише надокучливий кліщ намагався скапостити настрій групі своїм бажанням поласувати Пічкуром Діонісієм. Цього ж вечора до нас прибуло підсилення – Марущак Ілона Олександрівна та Луговацький Андрій Іванович. І хоч в наметах стало тісніше, зате іти стало веселіше й нести рюкзаки було легше.

Зранку, у п’ятницю 11 липня, знову в путь. Поля, лісосмуги, дороги. Село Дзензелівка і як завжди: вулиці, хати, корови. У центрі села приміщення районного краєзнавчого музею: заходили всі без особливого ентузіазму, а витягати назад деяких приходилося "за вуха". Просторі кімнати з оригінально оформленими експозиціями, де в кожній з них ніби здійснюєш віртуальну подорож у минуле: від печерного життя до сучасних буднів, "живі" експонати, що перехоплюють дух та оригінальні художні твори живопису, графіки та скульптури народного мистецтва. І все зроблено з такою душею та відчуттям прекрасного. А коли слухаєш місцевого краєзнавця Дудника Юрія Петровича, то ніби зливаєшся з різними епохами, відчуваєш "дух" історії.

Ще довго всі були під враженням від екскурсії в музей, тому шлях до села Добра видався не тривким. Стали на ночівлю на березі ставка. Ганялись за бичком, а потім він за нами. А на ранок наступного дня нас чекав іще один цікавий краєзнавчий об’єкт – садибний будинок Флоріана Рожицького – занедбаний правда, але нас впустили у підвальні приміщення. Довго бродили вузькими лабіринтами, де у 19 столітті зберігалося панське майно, і, можливо, десь залишилися скарби родини польського пана.

Шостий день походу від Доброї до села Копіювати запам’ятався лише надокучливими мозолями, які заважали йти та псували настрій всім, а особливо Франчук Альоні.

В неділю всі встали з відчуттям смутку, бо незабаром фініш нашої подорожі. Але зібравши силу волі у кулак, вирушили у завершальний проміжок нашого шляху. Причвалали у село Леськове з його маловідомим, але прекрасним неоготичним палацом Даховських у стилі англійських середньовічних замків. На жаль, на територію садиби нас не пустили – там все ретельно охороняється і знайти "господаря" цієї пам’ятки архітектури нам не вдалося. Тож позаглядавши через височенний паркан ми повернулися ні з чим.

Засмучені невдалою спробою побачити красу Леськовського замку ми побрели далі. І ось – Монастирище – точка завершення наших пригод, закінчення нашого маршруту. Нарешті все позаду – натерті мозолі, набридливі комарі, підйоми о 6 ранку та кіптяві казани. І ми в автобусі прямуємо до рідної Умані, щоб довгими зимовими вечорами згадувати тепло вогнища та розповідати друзям і знайомим про свої неймовірні пригоди під час походу чарівними куточками рідної країни.